Година історичної пам'яті
«Пам'ятаємо про жертв Голодомору»
Мета: виховувати національно-свідомих громадян держави; формувати історичну пам'ять, повагу та співчуття до долі співвітчизників, що стали жертвами Голодомору 1932-1933 рр.
Очікувані результати: знання історії України: сформованість почуття милосердя, здатності співпереживати за долю рідного народу: національної гідності та гордості за свій народ.
Методичне забезпечення: короткі повідомлення учнів про події голодомору 1932-33 рр.: "Молитва за убієнних голодом" Катерини Мотрич: підібрана учнями до теми години історичної пам'яті поезія.
Сценарний хід години історичної пам 'яті:
(На фоні звучання 1-ої частини "Реківєм" Моцарта учні читають "Молитву за убієнних голодом" Катерини Мотрич). 1-й учень: Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця". Хто водить за мною замалими очима – криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води , а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів. І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, крокують небесним Чумацьким шляхом і повертаються до мого серця? Ідуть українські Варвари – великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках,пливуть. Марії - Оранти, святі Покрови роду нашого, Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною – пречорною мукою. Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвеснених садах, на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи то моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічки, закликаю землю, на якій, дотлівають свічки людського життя. Мільйони погаслих свічок?
2–й учень: Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай! Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів. Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворенія, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо. Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?! Сину Божий Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй! Богородиця! Матір наша небесна! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на поталу червоним дияволам? І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати – Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала: «Діточки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас? І щовесни, у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць, і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмокне лихо, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив’яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічки.
1-й учень: «Ходи до мене роде мій вечеряти! Марії, Ганни, Мокрини, Уласи, Пилипи, Андрії, Василечки, Грицики, Катрусі! Покірно прошу до святої вечері». І пливуть Чумацьким шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері. «Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується, чумакується, бондарюється як? Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах та левадах? Чи ж є заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, лише регоче лихо, лише жнивує горе на Чорнобильській межі». Прости народ, Боже! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, в якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свічка. Прости ж нас роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам. Душі убієнні!
Вчитель: Пам’ять – нескінченна книга. У якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова: голод, голодомор. Ніби за безжальним розрахунком сатани було підрізане коріння українського народу, розчавлена і отруєна віками усталена й вироблена мораль. Трагічна пам’ять про голодомор – то, і як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитись в цей колодязь чесно, нічого не приховувати аби очистити власні душі від скверни, помолитися і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України. Штучне, насильницьке винищення людей.
2-й учень: Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. 1933 рік – найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найбагатших родючими грунтами країн. Жахливо навіть через 75 років ступати на болючі стежки страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини, і це в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах. (Вірш Т. Федюка «Навмисний голод»).
То був страшний навмисний голод.
Стріла була така нищівна.
Щоби згромадити стодолу
Колгоспної катівні.
То був страшний навмисний злочин.
Такого ще земля не знала.
Закрили Україні очі
І душу міцно зав’язали.
Сліпу пустили старцювати…
Луна ще досі в оболонях.
Здичавіла вкраїнська хата
На березі своїх агоній.
Глуху, заставили мовчати
А то би світ втопивсь в Славуті.
Як божевільно їла мати
Свою дитиноньку майбутню.
Мерцями всіялося поле
Ні хрестика і ні могили.
То був такий навмисний голод
Чи, Боже, й ти вже був безсилий?
1-й учень: Історія людства не знала такого випадку, коли правителі держави нищили голодом своїх власних громадян. Лише в ХХ столітті червона Москва запланувала і винищила до 9 мільйонів селян – хліборобів. Ми маємо пам’ятати, що зимою 1932 – 1933 років помирало в Україні 17 чоловік на хвилину, 25 тисяч – щодня. 22 місяці голоду – штучного, рукотворного. Він став глобальною катастрофою ХХ століття.
(Вірш Д. Головка «У той рік заніміли зозулі»).
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки – різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок – помер чоловік.
У той рік і гілля, і коріння
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
2-й учень: Проти українського народу велася справжня війна, негідна, людоморна. Війна проти такого працьовитого, безвинного народу. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, руйнувати спільність людську фізично і духовно. До цього голоду держава штовхнула село, яке відмовлялось прийняти колгоспну систему з початку колективізації. Протягом січня – листопада 1930 року в Україні було заготовлено 400 мільйонів пудів хліба. За такий же період 1931 року державні заготівлі становили 380 мільйонів пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 році вилучили все зерно, у тому числі посівний фонд. Узимку 1931 – 1932рр. привид голоду вже стукав у двері селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну кампанію 1932 році. На 20 травня у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку загинула частина посівів. (Читає вірш П. Головатюка «Обдирали селян».
Обдирали селян, наче липку.
Мав коня – то вже був з куркулів.
Супротивних – в Сибір, там,крізь шибку
Скільки глянеш – дроти таборів.
В таборах той, що землю леліяв,
У буремні відстояв грудьми.
«Вождь великий» всю тундру засіяв
З України моєї кістьми.
Вчитель: Світ мав би розколотись на двоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутись – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.
Хвилина мовчання Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в пам’яті його живе й нині прокляття тим, хто збиткував ся над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю. Не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу оповісти й сьогодні правду. А треба розповідати, щоб ми знали! Щоб більше таке не повторилося. Як ніде, стогне від трупів українська земля. Від кісток, похованих без трун, у спільних могилах. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі, ні на тому. В пам’ять про жертв голодомору 1932 – 1933 років послухайте такий вірш:
Стань, народе, без ліку й числа,
Хором траурним, Пам’ятним колом!
Стань Вінком, стань життя Ореолом:
Хай почує весь пагорб і кожна ограда,
Що засуджено зло і проміниться Правда,
Омріяна Правда!
Боже Великий, Всевладний,
Яви нам свою можуть,
Дай розпізнати Правду,
Праведників не забудь.
Дивляться в твої очі
Мільйони скатованих душ.
Пригорни їх, посели на спочинок,
Та їхнього сну не наруш.
Заступи нас і нашу державу,
Од кривавих, лютих незгод.
Всі ми – сущі, усопші, прийдешні –
Твій пшеничний, безсмертний народ!
Вчитель: Кажуть, коли пізнаєш краплю, можна довідатись про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлюю, напевно, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель! …Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію та догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам’яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, події. Це наша історія, і ми повинні знати і пам’ятати її.
|